Актеон

Викладено за поемою Овідія "Метаморфози"

Одного разу полював Актеон з своїми товаришами в лісах Кіферону. Настав жаркий південь. Стомлені мисливці розташувалися на відпочинок в затінку густого лісу, а юний Актеон, відділившись від них, пішов шукати прохолоди в долинах Кіферону. Вийшов він на зелену, квітучу долину Гаргафію, присвячену богині Артеміді. Буйно розрослись у долині платани, мирти та смереки, як темні стріли, височіли на ній стрункі кипариси, а зелена трава рясніла квітами. Прозорий струмок дзюрчав у долині. Всюди панувала тиша, спокій і прохолода. В крутому схилі гори побачив Актеон чудовий грот, увесь повитий зеленню. Він пішов до цього грота, не знаючи, що в гроті часто відпочиває Зевсова дочка Артеміда.

Коли Актеон підійшов до грота, туди тільки що ввійшла Артеміда. Вона віддала лук і стріли одній з німф і готувалася до купання. Німфи зняли з богині сандалі, волосся зав'язали вузлом і вже хотіли йти до струмка набрати холодної води, як біля входу в Грот показався Актеон. Голосно скрикнули німфи, побачивши Актеона, що входив. Вони оточили Артеміду, вони хочуть сховати її від очей смертного. Подібно до того, як пурпуровим вогнем запалюють хмари проміння сонця, що сходить, так зашарілося краскою гніву обличчя богині, гнівом блиснули її очі, і ще прекрасніша стала вона у своєму гніві. Розгнівалась на те Артеміда, що Актеон порушив її спокій. В гніві Артеміда перетворила нещасного Актеона у стрункого оленя.

  Гіллясті роги виросли на голові Актеона. Ноги і руки обернулися в ноги оленя. Витяглася його шия, загострились вуха, плямиста шерсть покрила все тіло. Лякливий олень кинувся швидко втікати.

  Побачив Актеон своє відображення в струмку. Він хоче крикнути: "О, горе"! — та немає в нього дару мови. Сльози покотились у нього з очей — але з очей оленя. Лише розум людини зберігся в нього. Що робити йому? Куди бігти?

  Собаки Актеона почули слід оленя; вони не впізнали свого господаря і з лютим гавкотом кинулись за ним. Через долини по ущелинах Кіферону, по стрімчастих скелях гір, через ліси і поля, як вітер, мчав прекрасний олень, закинувши на спину гіллясті роги, а за ним мчали собаки. Все ближче і ближче собаки, ось вони наздогнали оленя, і їх гострі зуби вп'ялися в тіло нещасного Актеона-оленя. Хоче крикнути Актеон: «О, згляньтеся! Адже це я, Актеон, ваш господар!» — та тільки стогін виривається з грудей оленя, і чутно в цьому стогоні звук голосу людини. Впав на коліна олень-Актеон. Скорбота, жах і благання видно в його очах. Неминуча загибель, — рвуть його тіло на шматки розлютовані пси.

  Наспіли товариші Актеона шкодували, що нема його з ними при такому щасливому лові. Чудового оленя зацькували собаки. Не знали товариші Актеона, хто цей олень. Так загинув Актеон, який порушив спокій богині Артеміди, єдиний із смертних, що бачив небесну красу дочки громовержця Зевса і Латони.